ВСУ висловився про момент набуття права власності на нерухомість, — документ

11.08.17 00:39
Автор: Legalans.com
До 1.01.2004 право власності в набувача майна за договором виникало з моменту передання речі. Такий висновок зробив ВСУ в постанові №640/2034/15-ц, текст якої друкує «Закон і Бізнес».

Верховний Суд України
Іменем України
Постанова
24 травня 2017 року                      м.Київ                                 №640/2034/15-ц

Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України у складі:
головуючого — СІМОНЕНКО В.М.,
суддів: ГУМЕНЮКА В.І., ЛЯЩЕНКО Н.П., ОХРІМЧУК Л.І., РОМАНЮКА Я.М.,
розглянувши в судовому засіданні справу за позовом Особи 6 до виробничо-комерційного товариства з обмеженою відповідальністю «Солли» про визнання
незаконним розірвання в односторонньому порядку договору та відшкодування майнової шкоди, за заявою Особи 6 про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24.12.2015,

ВСТАНОВИЛА:
У лютому 2015 року Особа 6 звернувся до суду з відповідним позовом, мотивуючи свої вимоги тим, що наприкінці 1990 років для власних потреб придбав металевий гаражний бокс на автомобільній стоянці ВК ТОВ «Солли», що розташована за Адресою 1. Гаражний бокс був збудований інвестором за кошти відповідача, який зобов’язався постійно надавати послуги щодо обслуговування гаражного боксу на прилеглій території, на підтвердження чого між сторонами 25.05.97 був укладений безстроковий договір на обслуговування гаража. З березня 2012 року ВК ТОВ «Солли» в односторонньому порядку відмовилося від виконання своїх обов’язків згідно з договором, про що позивача повідомлено листом з вимогою звільнити гараж. Зі свого боку Особа 6 повідомив ВК ТОВ «Солли» про згоду на припинення договору і
зносу гаражного боксу виключно за умови попередньої компенсації його вартості. Проте ВК ТОВ «Солли» демонтувало гаражний бокс позивача без компенсації його вартості, чим завдало йому матеріальної шкоди.
Вважаючи такі дії відповідача неправомірними, позивач просив визнати незаконним розірвання договору в односторонньому порядку та відшкодувати йому майнову шкоду в розмірі 40868,00 грн.
Рішенням Київського районного суду м.Харкова від 27.04.2015 та додатковим рішенням цього ж суду від 19.06.2015, залишеними без змін ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 18.08.2015, у задоволенні позову відмовлено.
Ухвалою ВСС від 24.12.2015 касаційну скаргу Особи 6 відхилено, рішення судів попередніх інстанцій залишено без змін.
У березні 2016 року Особа 6 звернувся до ВСУ із заявою про перегляд ухвали ВСС від 24.12.2015 з передбаченої п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме: стст.181 та 331 Цивільного кодексу, та просив скасувати рішення судів попередніх інстанцій та направити справу на новий розгляд.
На підтвердження зазначеної підстави подання заяви про перегляд судового рішення Особа 6 посилається на ухвалу ВСС від 19.06.2013, в якій, на його думку, зазначені норми права застосовано по-іншому.
Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах ВСУ дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з таких підстав.
Відповідно до ст.353 ЦПК ВСУ переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, установлених цим кодексом.
Згідно з положенням п.1 ч.1 ст.355 ЦПК підставою для подання заяви про перегляд судових рішень у цивільних справах є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних й тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.
Під час розгляду справи суди встановили, що земельна ділянка площею 2,7606 га, на якій був розташований у тому числі й металевий гараж, яким користувався Особа 6, належить на праві власності ВК ТОВ «Солли» з цільовим призначенням — для обслуговування торговельного комплексу з автостоянкою.
25.05.97 між Особою 6 та ВК ТОВ «Солли» був укладений договір на обслуговування гаража.
Листами директора автостоянки ВК ТОВ «Соли» від 1.03 та 1.08.2012 Особу 6 було повідомлено про розірвання договору на обслуговування гаража та запропоновано в строк до 10.08.2012 звільнити земельну ділянку, на якій він розташований, шляхом вивезення за власний рахунок металевих конструкцій, що перебувають у його користуванні, у зв’язку з наміром власника використовувати ділянку відповідно до її цільового призначення (паркування автотранспорту).
11.05.2012 Особа 6 направив ВК ТОВ «Солли» лист, в якому зазначив, що він не заперечує проти передання металевого гаражного боксу товариству за умови виплати йому компенсації його вартості в розмірі 40868,00 грн.
У серпні 2012 року зазначений гараж разом з іншими гаражами був демонтований ВК ТОВ «Солли».
Відмовляючи в задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодилися й суди апеляційної та касаційної інстанцій, виходив з того, що підстави для стягнення з відповідача на користь позивача грошової компенсації за знесений гараж та визнання незаконним розірвання в односторонньому порядку договору на обслуговування гаража відсутні, оскільки гараж є не власністю позивача в розумінні ст.331 ЦК, а самочинно збудованою спорудою.
Разом з тим у наданій заявником ухвалі від 19.06.2013 ВСС у справі за аналогічним позовом іншої особи до того ж підприємства з подібних обставин направив справу на новий розгляд, оскільки суди при розгляді справи не надали оцінки правовому режиму статусу майна (гаража або його складових) у розумінні ст.181 ЦК, не встановили обставин придбання майна у користування або власність з урахуванням чинного на час набуття
законодавства, а також його статусу як самочинного або такого, що потребує державної реєстрації.
Отже, суди допустили неоднакове застосування норм матеріального права у подібних правовідносинах.
Усуваючи розбіжності в застосуванні стст.181 та 331 ЦК, Судова палата у цивільних справах ВСУ виходить з такого.
Відповідно до ст.13 закону «Про власність», який втратив чинність у зв’язку з прийняттям ЦК 2004 року, об’єктами права приватної власності є жилі будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на земельній ділянці, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Громадянин набував право власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також
на майно, одержане внаслідок успадкування або укладення інших угод, не заборонених законом (ч.2 ст.12 цього закону).
Крім того, за положеннями ст.128 ЦК УРСР, право власності (право оперативного управління) у набувача майна за договором виникає з моменту передання речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Переданням визнається вручення речей набувачеві.
Таке правове регулювання правовідносин щодо права власності на майно застосовується до прав, які виникли, або могли виникнути до січня 2004 року.
Стаття 181 ЦК визначає поняття «нерухома річ» та рухома річ». Зокрема, до рухомих речей відносяться речі, які можна вільно переміщувати у просторі; до нерухомих — належать земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення.
Право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення, на відміну від рухомих речей, підлягають державній реєстрації (ч.1 ст.182 ЦК).
Отже, вирішуючи спори, що випливають з правовідносин, які виникли до набрання чинності ЦК та тривають до цього часу, суди, вирішуючи питання про набуття права власності на майно, відповідно до положень ст.5 цього кодексу повинні виходити з положень законодавства, яке діяло на час виникнення правовідносин, повинні встановити час та підстави виникнення права власності, з’ясувати, чи належить майно до нерухомих речей та чи підлягає воно реєстрації відповідно до законодавства, яке діяло на той час та на момент виникнення спору.
При цьому, встановлюючи правовий статус майна, суди насамперед повинні визначити відповідно до стст.181, 188 ЦК вид цього майна (нерухоме майно, рухоме майно, зокрема гараж, будівельні матеріали, складна річ тощо).
Саме із цього виходив суд касаційної інстанції, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій та направляючи справу на новий розгляд у наведеному у заяві прикладі неоднакового застосування норм матеріального права.
У позовній заяві позивач посилався на набуття права власності на металевий гараж на підставі договору
купівлі-продажу та перехід до нього права власності від іншої особи у період дії закону «Про власність», про що просив допитати свідків та надати оцінку наданим договорам.
Однак суди, відмовляючи у позові з підстави відсутності реєстрації права власності на спірне майно, належної оцінки доказам, на які посилався позивач, не надали, застосувавши до спірних правовідносин положення ЦК 2004 року, чим порушили принцип дії закону в часі та зазначені норми матеріального права.
Крім того, як убачається з позовної заяви, позивач посилався на спричинення йому матеріальної шкоди у зв’язку із самочинним пошкодженням належного йому майна.
Відмовивши в позові та не встановивши належність майна відповідно до чинного на час виникнення правовідносин законодавства, суди з урахуванням виду майна не з’ясували, чи була спричинена позивачу шкода у зв’язку з демонтажем металевого гаража за умови належності цього майна позивачу відповідно до ч.3 ст.386 ЦК.
Відповідно до ст.3602 ЦПК ВСУ розглядає справи за
правилами, встановленими глгл.2 і 3 розд.V цього кодексу, а тому не може встановлювати обставини справи, збирати й перевіряти докази та надавати їм оцінку.
У зв’язку з порушенням судами зазначених норм матеріального права, яке спричинило невстановлення фактичних обставин справи, ВСУ позбавлений можливості висловити правову позицію щодо застосування в цій справі норм матеріального права, а тому судові рішення підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Оскільки у справі, яка переглядається, рішення судів попередніх інстанцій є незаконними, то відповідно до ст.3604 ЦПК їх необхідно скасувати та передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
Керуючись пп.1, 4 ч.1 ст.355, ч.1 ст.3602, п.1 ч.1 ст.3603, ч.1 ст.3604 ЦПК, Судова
палата у цивільних справах ВСУ

ПОСТАНОВИЛА:
Заяву Особи 6 про перегляд ВСУ ухвали ВСС від 24.12.2015 задовольнити.
Рішення Київського районного суду м.Харкова від 27 .04.2015 та додаткове рішення цього ж суду від 19.06.2015, ухвалу Апеляційного суду Харківської області від 18.08.2015 та ухвалу ВСС від 24.12.2015 скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Постанова є остаточною й може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій п.3 ч.1 ст.355 ЦПК.


 Джерело: ЗіБ
Читайте также
Авторизация на сайте

Напомнить пароль
Запомнить
Регистрация
Календарь событий
Погода
Погода в Киеве

влажность:

давление:

ветер: